Системі правосуддя в Україні складно встигнути за масштабами злочинів росіян

В Україні розслідують майже чверть мільйона злочинів, скоєних російськими військовими, однак системі правосуддя складно впоратися з таким обсягом роботи з притягнення до кримінальної відповідальності.

Система розслідування та судового переслідування воєнних злочинів в Україні значно вдосконалилася з 2022 року. Наразі спеціалізовані підрозділи з розслідування та переслідування воєнних злочинів діють у складі Офісі Генерального прокурора (ОГП), обласних прокуратур, Служби безпеки та Національної поліції.

Незалежні монітори, зокрема в межах реалізації Проєкту з моніторингу судових проваджень та аналізу рішень у справах про воєнні злочини, зазначають, що судова система загалом є ефективною. Водночас система стикається зі структурними та правовими обмеженнями, які можуть перешкоджати її ефективній роботі в умовах зростання кількості справ.

Найгострішою структурною проблемою є спроможність системи кримінального правосуддя з огляну на кількість злочинів. Станом на червень 2026 року в Україні до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено понад 240 000 епізодів – це обсяг, з яким не міг би впоратися жоден орган досудового розслідування чи орган прокуратури.

Хоча кількість епізодів не обов’язково відповідатиме кількості кримінальних проваджень, оскільки деякі епізоди можуть бути об’єднані з огляду на спільних виконавців, спосіб вчинення злочинів або місце та умови їхнього скоєння, масштаб роботи все одно є колосальним.

Дисбаланс посилюється і через нерівномірну професійну підготовку. Міжнародна технічна допомога значною мірою зосереджувалася на прокурорах та слідчих, тоді як судді та адвокати сторони захисту отримали обмежену та менш цілеспрямовану підтримку для розвитку професійної спроможності.

Зі збільшенням кількості справ, що надходять до суду, така нерівномірність підтримки призводить до того, що спроможність системи кримінального правосуддя відстає від того рівня спроможності, якого потребує розгляд складних справ щодо міжнародних злочинів. Здійснення захисту у справах про воєнні злочини також системно потерпає від нестачі ресурсів, і зі зростанням кількості справ ця проблема лише загострюватиметься.

З огляду на кількість зареєстрованих епізодів, також має місце відсутність чітких підходів до визначення пріоритезації кримінальних проваджень. За даними моніторингу судових процесів, у середньому від повідомлення про підозру до ухвалення вироку минає понад два з половиною роки – такі строки унеможливлюють розгляд кожного зареєстрованого епізоду окремо.

Саме тому міжнародні партнери та громадянське суспільство України неодноразово наголошували на необхідності комплексної стратегії щодо визначення пріоритетності та об’єднання справ. Стратегія ОГП щодо переслідування воєнних злочинів, ухвалена у квітні, почала заповнювати цю прогалину. Водночас без ефективного підходу до визначення пріоритетності справ на рівні всієї системи кримінального правосуддя існує ризик втрати злагодженості в її роботі, оскільки кількість справ зростає швидше, ніж спроможність системи їх опрацьовувати.

Інструменти розслідування та процесуальні вимоги, що застосовуються під час розслідування воєнних злочинів, визначені Кримінальним процесуальним кодексом, однак законодавство, розроблене для умов мирного часу, часто не враховує реалій розслідувань в умовах війни. Це, зокрема, стосується збору доказів безпосередньо на місцях бойових дій та надмірних формальних вимог до висновків експертів, зокрема результатів аналізу відкритих джерел (OSINT), дослідження цифрових доказів та експертизи боєприпасів. Такі вимоги можуть обмежувати можливість використання цих доказів і призводити до затягування розгляду справ та ухвалення вироків.

Натомість Римський статут Міжнародного кримінального суду належним чином враховує реалії збройного конфлікту. Замість встановлення жорстких вимог до допустимості доказів уже на етапі розслідування він покладає на суддів обов’язок оцінювати допустимість і належність доказів з урахуванням обставин, за яких їх було зібрано.

Командна відповідальність та злочини проти людяності були закріплені в українському кримінальному законодавстві лише у жовтні 2024 року, що ускладнює розгляд діянь, вчинених до набрання чинності відповідними положеннями.Хоча міжнародне право не передбачає строків давності щодо таких злочинів, а суди можуть тлумачити положення Кримінального кодексу відповідно до норм міжнародного права, питання зворотної дії кримінального закону в часі у національній судовій практиці залишається невирішеним.

Продовження практики заочного судового розгляду в Україні також викликає занепокоєння через відсутність чітко закріпленої в законодавстві можливості перегляду справи у разі явки обвинуваченого. Хоча практика Європейського суду з прав людини однозначно підтверджує право на новий судовий розгляд, положення Кримінального процесуального кодексу допускають різне тлумачення.

Відсутність окремої норми, яка б забороняла примусову паспортизацію, а також інших положень щодо порушень норм звичаєвого міжнародного права створює прогалину в законодавстві з погляду захисту прав потерпілих. Це питання набуває дедалі більшої актуальності з огляду на широке застосування таких практик на окупованих територіях України.

Офіс Генерального прокурора подав до парламенту пропозиції щодо усунення низки таких законодавчих прогалин, однак предметний розгляд законопроєкту ще очікується. Відтак, відповідні прогалини залишаються неврегульованими, тоді як система стикається зі стрімким зростанням кількості справ.

Для збереження довіри до системи правосуддя та забезпечення її ефективної роботи в умовах значного навантаження необхідні системна, цілеспрямована та міжінституційна підтримка слідчих, прокурорів, суддів і адвокатів сторони захисту, чіткий підхід до визначення пріоритетності справ, а також своєчасне внесення необхідних законодавчих змін.

Анна Стаханова, головна експертка з питань відповідальності за основні міжнародні злочини Проєкту PravoJustice4EU

Текст уперше було опубліковано в онлайн-журналі Europe’s Edge Центру аналізу європейської політики (CEPA).