Війна змінила пріоритети країни, але не скасувала потреби в реформах. Пенітенціарна система — одна з тих сфер, де зволікання лише поглиблює проблеми. Вона охоплює близько 45 тисяч осіб, які відбувають покарання в місцях несвободи та перебувають у СІЗО, понад 60 тисяч тих, хто відбуває покарання без ізоляції від суспільства, та майже 50 тисяч працівників.Система має бути не лише інструментом контролю, а й середовищем для реабілітації та розвитку. Саме такий підхід відповідає європейським цінностям і зобов’язанням України, визначеним, зокрема, в Дорожній карті з питань верховенства права.

Чинний закон "Про Державну кримінально-виконавчу службу" (від 2006 року) давно застарів: він не враховує створення системи пробації, сучасних стандартів медицини та управління персоналом, а також дотримання базових прав людини. Наразі напрацьовано новий законопроєкт про пенітенціарну систему, який має закласти проєвропейський вектор розвитку сфери. Під час його підготовки було враховано, зокрема, рекомендації, надані експертами Проєкту ЄС "Право-Justice". Серед них можна виокремити шість ключових підходів, здатних зробити пенітенціарну систему сучаснішою, ефективнішою та орієнтованою на реабілітацію.

Пробація поза тінню тюремної системи

Пробація — це альтернатива тюрмі: нагляд, допомога та підтримка суспільством правопорушників для виправлення без ізоляції. Минулоріч українська пробація відзначила десятиріччя. За цей час вона довела свою ефективність, однак у системі правосуддя досі залишається другорядною. Як частина пенітенціарної системи пробація отримує мінімальні ресурси: фінансування йде насамперед на утримання тюремної інфраструктури.

Європейський досвід демонструє інший підхід. У багатьох країнах пробація діє як самостійний орган із власною політикою, бюджетом і персоналом. Це дає змогу відокремити пробацію від каральної системи й працювати на перетині правосуддя та соціальної роботи. Пробаційні служби будують партнерства із судами, громадами, освітніми та соціальними інституціями. Їхнє завдання — не просто контролювати людину, яка відбуває покарання без ізоляції від суспільства, а й допомогти їй змінити траєкторію життя.

Посилення інституційної спроможності пробації в Україні, зокрема через створення окремого центрального органу — це не лише питання вибору моделі правосуддя, а й шлях до виконання євроінтеграційних зобов’язань. У Дорожній карті з питань верховенства права зазначено: Україна має зменшувати частку покарань, пов’язаних із позбавленням волі, та ширше застосовувати альтернативи — пробаційний нагляд, громадські роботи, штрафи, електронний моніторинг. Інакше кажучи, ЄС очікує від України побудови системи, яка менше концентрується на каральності й більше — на реабілітації та безпеці суспільства.

У цьому сенсі пробація — міст між покаранням і шансом на зміни, між контролем і підтримкою. І його доведеться зміцнювати, якщо Україна справді прагне рухатися європейським шляхом.

Медицина у в’язниці така сама, як і на волі

Реформування потребують і підходи до охорони здоров’я в місцях позбавлення волі. Нині медичну допомогу ув’язненим та особам, узятим під варту, забезпечує ДУ "Центр охорони здоров’я ДКВС України", який підпорядковується Міністерству юстиції. На практиці це означає, що людина, опинившись за ґратами, ніби "випадає" з державної системи охорони здоров’я. Її декларація із сімейним лікарем перестає діяти, а дані в електронній системі eHealth стають недоступними для медиків установи. Як наслідок, лікар змушений діяти майже наосліп, не маючи повної інформації про хронічні захворювання чи особливості організму пацієнта. Це створює ризики не лише для здоров’я, а й для життя засуджених / затриманих, адже прогалина в даних може обернутися трагедією.

Міжнародні стандарти, закріплені в документах Ради Європи та ВООЗ, пропонують інший підхід: система охорони здоров’я у в’язницях має бути інтегрована до загальнодержавної медичної сфери під координацією МОЗ. Це не просто зміна таблички на дверях — це гарантія трьох ключових речей. По-перше, тяглість лікування: людина з діабетом, туберкульозом чи ВІЛ має отримувати ту саму терапію, що й на волі. По-друге, доступ до eHealth: жодні відомості про стан здоров’я не губляться, а «медична історія» пацієнта не переривається за ґратами. По-третє, незалежність лікаря: медик не перебуває в адміністративному підпорядкуванні начальника установи, а отже, може діяти відповідно до професійної етики та потреб пацієнта.

Безперечно, такі зміни не відбуваються миттєво. Але поетапний перехід, за якого медичні заклади пенітенціарної системи поступово інтегруються в загальну мережу МОЗ, — цілком реалістичний. Водночас ключовою є готовність Міністерства охорони здоров’я взяти на себе координацію цього процесу та забезпечити відповідність нових підрозділів загальним стандартам охорони здоров’я.

Нульова толерантність до катувань

Попри поступ у реформуванні пенітенціарної системи, в місцях несвободи досі трапляються випадки неналежного поводження із засудженими. Частина таких скарг залишається без належного реагування, що ставить під сумнів здатність держави повною мірою гарантувати гідність навіть у ситуації позбавлення волі.

Змінити ситуацію може встановлення чітких і прозорих алгоритмів реагування. Повідомлення про катування мають одразу надходити до правоохоронних органів, а не "губитися" в адміністративній вертикалі. Інакше це нагадує ситуацію, коли людина стукає у двері, а відчиняє їх той, на кого вона скаржиться. Тож розслідування таких випадків мають бути не лише внутрішніми, а й незалежними, з гарантіями захисту заявників і доказів.

У системі потрібно пропагувати підхід, що ґрунтується на принципі нульової толерантності до порушень. Це означає таку логіку: правильна поведінка працівників має заохочуватися, а кожне відхилення від стандартів — одразу ставати предметом уваги з незалежним розслідуванням і чіткими заходами реагування.

СІЗО як камінь спотикання реформи

Слідчі ізолятори залишаються однією з найпроблемніших ланок системи. Саме вони найчастіше стають причиною звернень українців до Європейського суду з прав людини. Люди скаржаться на переповнені камери, брак повітря, світла та простору, відсутність бомбосховищ, які б могли вмістити всіх ув’язнених і персонал. Те, що комусь може здаватися "побутовими незручностями", міжнародне право розцінює як нелюдське поводження чи поведінку, що принижує людську гідність.

Держава має реагувати на ці виклики. Очевидний шлях — оновлення інфраструктури. Вже ухвалено рішення про будівництво нового ізолятора в Київській області, який має розвантажити Київське СІЗО. Але точкових кроків недостатньо: потрібна системна програма заміни застарілих "СІЗО-монстрів" на сучасні, менші за масштабом, але з належними умовами.

Значна тривалість досудового розслідування також спричиняє переповненість СІЗО. Підозрювані часто перебувають на етапі попереднього ув’язнення довше, ніж триватиме їхнє реальне покарання після вироку. Це не лише несправедливо, а й перевантажує ізолятори та підриває довіру до правосуддя. Вирішенням може стати законодавче встановлення строків досудового розслідування та контроль над їх дотриманням.

Іще один варіант — ширше застосування електронного моніторингу як запобіжного заходу. Це дало б змогу реально зменшити кількість осіб у СІЗО, зберігаючи баланс між правами людини та безпекою суспільства.

Персонал — агенти змін, а не "тюремники"

Система виконання покарань не може бути ефективною без людей, які в ній працюють. Сьогодні ця професія залишається малопомітною й водночас надзвичайно складною: низький престиж, високе навантаження, обмежені можливості для розвитку.

Україні варто почати зі зміни логіки формування штатів пенітенціарних установ. Традиційна модель, коли кількість персоналу визначають лише через співвідношення до кількості засуджених, давно не відповідає реаліям. Вона не враховує різниці між установами, рівнями небезпечності засуджених чи складністю справ. Натомість у європейських країнах діє інший підхід — розрахунок робочого навантаження. Він базується на оцінці рівнів ризику і завдань: від кількості складних справ і підготовлених досудових доповідей (для пробації) до специфіки роботи із засудженими в місцях несвободи.

Це означає, що у в’язниці, де утримують осіб, засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини, має бути більше персоналу, ніж у закладах для тих, хто вчинив правопорушення вперше. А у виправних установах для неповнолітніх штат завжди більший, ніж у закладах для дорослих.

Водночас новий закон має гарантувати працівникам повний цикл професійного розвитку: якісну підготовку, систему наставництва, можливості для кар’єри, соціальні гарантії та гідну оплату. Бо саме від персоналу пенітенціарної системи залежить, стане покарання точкою остаточного зламу чи шансом на новий початок.

Професія за ґратами: користь для людини, бізнесу, держави

Повернення людини до суспільства після відбуття покарання — це завжди виклик. Без освіти, професії чи хоча б базових навичок більшість звільнених не має шансів закріпитися в мирному житті. Вони знову опиняються без роботи, стабільного заробітку — й часто повторно скоюють злочини. Це замкнене коло, яке виснажує й людину, й ресурси держави.

Вихід є — перевірений європейською практикою: робота й професійна підготовка безпосередньо у стінах колоній. Людина за ґратами має навчатися справи, потрібної на ринку праці: від швейної та будівельної до металообробки чи навіть роботи з кавовими зернами. Це дає не лише зарплату і трудовий стаж, а й найцінніше — шанс вийти на свободу з відчуттям власної гідності та професійною перспективою.

Щоб така модель працювала ефективно, потрібна тісна співпраця держави та бізнесу. Українським підприємствам вигідно залучати виправні установи як партнерів: це доступ до стабільної робочої сили, можливість організувати виробництво з меншими витратами, а також соціальний бонус — імідж відповідального бізнесу. Для заохочення компаній, які підтримують такі програми, держава може запровадити податкові стимули.

У підсумку виграють усі: бізнес отримує мотивованих працівників і можливість розширювати виробництво; держава — економію коштів, які раніше йшли на утримання засуджених, і менші ризики рецидиву, бо люди, що навчилися професії, частіше повертаються до нормального життя; суспільство — менше нових злочинів і більше громадян, які після виходу з колонії мають навички та шанс на гідне життя.

Не потім, а зараз

Новий законопроєкт про пенітенціарну систему може стати основою якісної трансформації всієї сфери виконання покарань. Украй важливо, щоб під час його розгляду в парламенті документ не втратив, а навпаки — набув дієвих механізмів, які відповідатимуть європейським стандартам. Ідеться не лише про формальні зміни, а й про створення сучасної системи, що поєднує захист прав людини, безпеку суспільства та ефективне функціонування установ.Залучення експертних напрацювань, зокрема рекомендацій, дає змогу зробити реформу продуманішою, збалансованішою та результативнішою.

Працювати над цим необхідно вже сьогодні, адже зволікання з оновленням законодавства лише консервує застарілі підходи та поглиблює системні проблеми. Саме зараз держава має унікальний шанс закласти фундамент сучасної, гуманної та справедливої пенітенціарної системи — такої, що відповідатиме цінностям і стандартам Європейського Союзу.

Олена Кочура, головна експертка з реформування пенітенціарної системи та пробації Проєкту ЄС "Право-Justice"

Стаття вперше побачила світ у виданні "Дзеркало тижня".